Драматургічна основа подільського народного танцю

Анатолій БЄЛЄВАНЦЕВ,

заслужений діяч мистецтв України,

 заступник директора з виховної роботи Хмельницької школи мистецтв

У статті розглянуто драматургічну основу подільського народного танцю як відображення духовної культури та світоглядних традицій подолян. Проаналізовано обрядові дійства зимового, весняного й літнього календарних циклів, у яких простежується генетичний код нації через пластику, ритуальні танці, хороводи та символічні дії. Визначено вплив аграрного календаря, народних вірувань і побутових звичаїв на формування сюжетності та образної структури танцю. Показано, що подільський народний танець є своєрідною народною драмою, де поєднуються елементи театралізованості, музичності та пластичної виразності, що формують основу сценічної культури регіону.

Ключові слова: Поділля, народний танець, драматургія, обрядовість, духовна культура, традиція.

Духовна культура подолян, як і всіх слов’янських народів складалась з вірувань, легенд, переказів, пісень та танців. На неї впливало безліч чинників – це і вірування, і народний побут, і трудові взаємини, і види трудової діяльності та й, власне, характер самого українця, його генетичний ключ наклали свій відбиток і на танцювальну культуру.

Костюм, музика, манера, характер, атмосфера виконання твору розкривають різнобарвність та етнокультурну унікальність кожного регіону. Продовж багатьох століть талановитий народ відбирає та відшліфовує діамант духовної скарбниці народу.

Значне місце у духовному, обрядовому та  побутовому житті подолян займає народний танець. Пластичний рух – це свого роду генетичний код нації поряд з узором на полотні чи малюнком на папері.

Цінні відомості про архаїку звичаїв, вірувань та обрядів подолян зберіг землеробський календар, в основі якого лежав дванадцятимісячний цикл обертання Землі навколо Сонця. Три сонячні фази – зимове і літнє сонцестояння, весняне рівнодення диктували  перебіг народних свят і вірувань – Нового року, Івана Купала та Масляної.

Поряд з канонічними церковними святами  широко побутували суто народні свята та забави, які брали свій початок ще з дохристиянських часів від звичаїв колядування до купальських розваг та ігрищ. На Поділлі, як і по всій Україні, язичницьке коріння обрядовості пов’язане з древньослов’янським аграрним трудовим календарем. Це обумовлено, перш за все, з сільськогосподарським призначенням регіону. Тому сюжетна основа народного обрядового танцю досить архаїчна та на перший погляд бідна на лексику сценічного танцю, який вже носить постановочний характер. Однак, в давніх зображеннях та описах, свідченнях інформаторів танець носив елементарне драматургічне начало. В основній масі – це копіювання або ілюстрація трудових процесів, побутової звичаєвості.

Найбільш вдалим для народних свят був зимовий період. У відносне затишшя, коли урожай був зібраний, а підготовка до весняних польових робіт ще не розпочалась, селяни мали можливість і час для спілкування та відпочинку. Зима – це час різноманітних звичаїв та розваг. Після Покрови перед новорічними святами молодь збиралась на вечорниці. На Поділлі вони ще носили назву «годенки», «досвітки». Як правило, дівчата перебирали насіння, скубали пір’я, теребили коноплі, шили та вишивали. Нерідкими гостями вечорниць були парубки. Тоді з монотонних посиденьок вони перетворювались у веселі народні забави з піснями та танцями, перепалками та жартами. Особливо яскравими були вечорниці на свята Катерини та Андрія. Магія ворожіння, обрядові церемонії та забави були невід’ємними елементами святкових заходів. Особливо шанованими серед подолян було Різдво, Новий рік та Хрещення. На ці свята припинялась майже вся хатня робота. На Святвечір господар ставив на покуті «дідуха». У перший день Різдва на вулицях з’являлись групи колядників, які ходили від хати до хати, віншуючи господарів.

В основі Коляди лежала біблійна історія  про народження Ісуса Христа. Популярними були живі вертепи або «шопки» з піснями, танцями та словами дяки новонародженому Спасителю. До сьогодні зберігся обряд «Водіння Кози», де переодягнений хлопець у вивернутому кожусі з маскою або опудалом тварини виконував роль вередливої істоти. Ключовим моментом «народної драми» був танець «кози», де вона «помирає» та «воскресає», символізуючи циклічність часу.

Не менш колоритним було театралізоване народне дійство «Маланка». Шлюбні відносини перетворювались в цій народній забаві в справжнє карнавальне дійство з костюмованими персонажами, музиками, піснями та танцями. Парубки ходили від хати до хати де є дівчата, оспівуючи чесноти дівчини та її батьків. Неповоротка Маланка, зображуючи господиню, постійно щось робила не до ладу – розливала воду, била посуд, падала. Нерідко драматургічна основа дії була примітивною, нерозвиненою. Створювалось загальне враження «народного балагану». Однак, в арсеналі ряджених були всі засоби театральної виразності: від гриму, масок та костюмів – до музики, пісні та побутово-пародійного танцю, який імітував як господарські хатні дії, так і пластику поведінки персонажів, задіяних у народній феєрії. «Ведмідь» ревів та ліз до дівчат з поцілунками, «Крамар» завзято рекламував свій товар, «Циганка» настирливо приставала до глядачів, пропонуючи погадати, «Дід» та «Баба» постійно сварились, демонструючи хто в домі господар, а «Маланка», звісно, все робила невпопад.

Найбільш багатими на звичаї та обрядові дійства були свята весняного циклу. Так, маючи чітку церковну приналежність, свято Великодня у подолян зберегло древні язичницькі ритуали поклоніння Сонцю – символу пробудження життя та Вогню і Колу – символу нескінченності людського буття та циклічності природи. Тому обрядові ігри та танці будувались на основі кола. Пробудження природи від зимового сну, поява першого листу на деревах та приліт пташок були знаковими для древніх слов’ян. Популярними в народі були молодіжні хороводи та ігри на Благовіщення, бо саме вони посилали вібрації на пробудження від сну всього живого.

Свято пробудження природи відбувалось в священних гаях. Тут виконувались ритуальні закличні пісні до стихій природи і  ритуальні танки-гаївки. До нашого часу дійшли ігри-танки «А ми просо сіяли», «Подоляночка», «Мак», «Кривий танець», де учасники не тільки демонстрували свою акторську майстерність, передаючи той чи інший образ, а й вміння танцювати. А ще хлопці та дівчата, перш за все, демонстрували себе один перед одним, бо після тривалого посту розпочинався період сватань та весіль.

Кожна гаївка виконувалась як драматична замальовка, в якій демонструвались картини оновлення природи та кохання. За своєю побудовою великодні хороводи поділялись на кругові та ключові. До кругових відносились «Мак», «Перепілка», «Ящур», «Король», «Зайчик», а до ключових – «Просо сіяли», «Галка», «Горобей», «Огірочки», «Шум», «Кривий танець» та інші. Як правило, учасники «кругових» пісень-танців ілюстрували жестами те, про що співалось, а «ключові» виконувались довгою лінією або «ключем». Парубки на ці свята виконували гру-танець «Башта», яка вимагала від них не лише фізичної сили, а й спритності та танцювальних навичок, бо на плечі дужих хлопців ставав інший ряд і так далі, аж допоки на верхівці не залишавсь один. Ця піраміда рухаючись по колу ще й пританцьовувала. Загалом гаївки часто виконувались на багатьох святах та обрядових дійствах весняного циклу.

Завершення весняного та початок літнього циклу календарних свят у наших пращурів був пов’язаний з так званими русаліями, або троїцько-русальною обрядовістю. Магія природи, заклинання майбутнього урожаю, культ поклоніння стихіям, гармонія людських стосунків – це ключові теми драматургії обрядів. Напередодні «Зелених свят» влаштовувались троїцькі гуляння. Молодь збиралась на узліссі «перед дубом». Хлопці вкопували палицю з колесом, уквітчаним зеленим гіллям та різнотрав’ям, а дівчата водили хороводи. Далі разом проводились чисельні молодіжні ігрища. На свято Русалій, або «Зелених свят», «Сорок сорок» та інших весняних свят хороводи водили лише дівчата. Це пов’язано з моментом завивання вінків:

«Ой, зав’ю вінки та й на всі святки, ой, зав’ю

Та й на всі святки, на всі празники, ой, зав’ю».

Дівчата в довгих сорочках та вінками з різнотрав’я водили «ключовий» хоровод, взявшись навхрест за руки утворювали «місток». Маленька дівчинка в образі русалоньки, тримаючись за них, рухалась вперед. Дівчата, які залишались позаду, тим часом перебігали наперед.

Ще одним різновидом двошеренгових хороводів були так звані «мостові», де утворювався символічний «міст», по якому на землю сходила Весна та її донька Панночка. До нас дійшли гаївки «Вербовая дощечка», «Мости» та інші.

А ось на «Купайлині свята» або «Івана Купала» їх виконували разом і хлопці і дівчата. Найбільш відомим є «Кривий танець». Хлопці на галявині вбивали три кілки і між ними  водився хоровод. Дівчата піднімали руки вгору та водили «ключа». Особливо яскраво це проявляється в прадавньому святі літнього сонцестояння – Купала. Свято молодості та кохання, вогню і води носить язичницьку першооснову. Невід’ємними елементами свята було купальське багаття, через яке стрибали закохані пари,  та  вінки, які дівчата пускали на воду. А ще, поклавши на голову вінки з цілющого різнотрав’я, дівчата водили біля «Купайла-гільця» кругові танки та співали обрядові пісні. Також характерним моментом купальського ритуалу було ігрове суперництво між дівчатами та хлопцями, де останні будь за що намагались викрасти «гільце» та обламати його. Все це перемішувалось дошкульними словесними та пластичними перепалками. У «воротарних» двошеренгових хороводах виконавці піднімали руки догори, утворюючи «небесні ворота», через які за давніми народними віруваннями проходили душі новонароджених, проміння Ярила-сонця, які несли пробудження природи, новий урожай та кохання.

Хороводні танки були частими гостями і в обжинкових обрядах. Після збору урожаю плівся сніп та вінок з колосків. Навкруги останнього снопа дівчата водили хоровод, а потім, ставши в дві лінії, брались за руки та проходили повз підняті руки передніх. На фінал найгарнішу дівчину віншували вінком з колосся,  щоб багатий урожай був і на наступний рік.

Поділля здавна багатонаціональний за сутністю край, який ще з феодальної доби був під владою різних держав: феодальної Литви і Польщі, Туреччини і Росії. Тут асимілювались та взаємодоповнювались релігійні, національні, побутові та культурні традиції, які  позначались й на святах та обрядах подолян. Так, побутували танці «Краков’як», «Карапет», «Коробочка», «Чардаш», «Полька» та інші.

Загалом, народне мистецтво, звичаї, традиції, обряди, ремесла пісня і танець створюють самобутній і неповторний образ Хмельниччини. Саме вони забезпечують безперервність культурних процесів і є тим дорогоцінним джерелом, з якого повниться професійне мистецтво. Культура Хмельниччини – унікальна духовно-природна перлина Українського Поділля. Тут з раннього дитинства вбирають у свої душі і серця рідну народну пісню та танець, рідну історію та краєвиди, де волелюбний, мирний, доброзичливий подолянин дотримуючись християнської культури і моралі жив і будував своє життя, творив нелегку історію.

Отже, драматургічна основа подільського народного танцю ґрунтується на глибокому зв’язку з духовною культурою, обрядовістю та світоглядом подолян. Танцювальні форми регіону відтворюють життєвий цикл людини і громади, відображаючи аграрні, ритуальні та побутові традиції. Подільський танець постає як синтез музики, руху й театральності, де кожен жест має символічне значення. Саме через драматургію руху розкривається емоційна та змістова глибина народного мистецтва, що забезпечує його невичерпну життєздатність і сценічну виразність.