Традиційний український народний одяг Поділля

Щерба І.П. - викладач мистецтв

вищої категорії

Хмельницької гімназії №24

Поділля мальовничий край с чарівними голубими озерами, зеленими садами і дібровами, барвистими полями і величними історико - архітектурними пам’ятками. Саме на Поділлі розвинулась висока трипільська культура. Границя його починається від Миколаєва над Дністром, проходить уздовж Дністра на південний схід аж до міста Балти. Там звертає на схід і йде повз місто Гайворон, захоплюючи частину Черкаської, повністю Вінницьку і більшу частину Хмельницької областей. Іде далі на захід біля Кременця, займаючи цілу Тернопільську та частину Львівської області.

Характерні риси традиційного одягу Поділля – надзвичайна декоративність та мальовничість – відбивають розвиток у цьому краї народних ремесел, високу культуру місцевого виробництва матеріалів для одягу, різні способи утворення форм убрання та значний досвід використання багатьох видів і технік оздоблення.

Одночасно зі спільними рисами на території Поділля простежуються зональні варіанти, як окремих елементів костюма, так і цілих комплексів. З-поміж них можна виділити такі основні: північно-західний, східний та наддністрянський.

Специфічними особливостями визначався одяг Північно-Західного Поділля, де особливо тривалим було панування Польщі, яке стримувало розвиток національної культури, у тому числі традиційного вбрання. Тому-то одяг цієї зони порівняно з іншими районами Поділля більшою мірою й триваліше зберігав архаїчні риси,наближаючись до одягу суміжної Волині. Чоловічий одяг населення Північно-Західного Поділля складався із сорочки та вузьких штанів-йортків із білого полотна. Сорочка - кошуля була зі вставками,рукави закінчувалися вузькими обшивками - дудицями і зав’язувалися тороками або снурками. Комір застібався мідною шпонкою. Рукави і пазушка не вишивалися. Довжина сорочки була до колін і нижче. Портки робилися з паском та застібалися кістяним або дерев’яним ґудзиком. Сорочку підперезували тканим поясом чи ремінцем. З полотняними портками сорочку носили навипуск, а з суконними холошнями(зимові вовняні штани) заправляли у середину. Ближче до степової частини Поділля чоловіки носили штани по-козацьки. Вони були широкі, із простою мотнею, густо призбирані біля очкура (міцний льняний шнур, яким стягують штани або шаровари).

Верхній одяг шили з саморобного валяного сукна. Виняток становила архаїчна полотнянка (чоловіча безрукавка) – довга, нижче колін, під стан, з перехватами по боках. Якщо такий одяг був прямоспинний (без перехватів), він називався плахтою. Полотнянка застібалась на дерев’яний ґудзик або підперізувалася поясом, її одягали, як у будень, так і на свята. Взимку білу полотняну плахту напинали поверх нагольного кожуха.

Верхній одяг із темно-коричневого, рідше білого або сірого сукна на Північно-Західному Поділлі називався сіряком (сердягою, гунькою, сукманом). Він був приталений (на кострецях,на клубах), із стоячим коміром. Опанча (широкий верхній одяг з сірого доморобного сукна, довгого та просторого крою) відрізнялася від інших типів верхнього одягу тим, що до стоячого коміру ззаду пришивався капюшон (бородиця, богородиця).

Як сіряки, так і опанчі подоляни дуже вишукано прикрашали вишивкою, шнурами, обшивками. Різнокольорові вовняні нитки – малинові, блакитні, зелені, білі, чорні – були однотонні або перепліталися, утворюючи мальовниче оздоблення. Розміщення й композиція орнаменту, так само, як і поєднання кольорів, відповідали давнім місцевим традиціям. Особливістю оформлення опанчі були, крім того, два плетених шнурки з бовтицями (китичка з високоякісної вовни), які звисали біля коміра й могли закидатися назад.

Взимку чоловіки носили білі нагальні довгі приталені кожухи, відрізні в талії, із призбираною по спинці нижньою частиною. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді воложистий, із чорного овечого хутра. Поли кожухів не заходили одна на одну; вони застібалися на грудях дрібними ґудзиками, а біля коміра й на талії зав’язувалися довгими шкіряними шнурками з китицями на кінцях. Прикрашені вишивкою, кольоровими шовковими нитками кожухи вважалися святковим та обрядовим одягом.

Обов’язковий компонент чоловічого костюма – пояси найрізноманітніших видів і кольорів: ткані крайки, а також ремінні пояси різної ширини й оформлення.

Зимові шапки були високі, смушкові (шкурка новонародженого ягняти), чорні, рідше сірі із суконним верхом. На задній частині робився розріз, який стягувався пришитими стрічками (на завісах). Влітку чоловіки носили солом’яні брилі з широкими крисами. Волосся підголювали над чолом і на потилиці, залишаючи на маківці чуприну. На ноги вдягали взимку добрі шкапові чоботи, влітку – личаки (взуття, виплетене з лика, липи чи берези, ходаки – шкіряне взуття).

Доповненням комплексу чоловічого вбрання була сумка (кашель), яку плели з лика і носили через плече.

Жіночий костюм північно-західних регіонів Поділля складався з саморобної сорочки, вибійчастої або тканої смугастої полотняної спідниці(димки, шафа – фана), запаска, нагрудного одягу (катанки, кабатика- чоловіча безрукавка) і верхнього сіряка.

Сорочки були зі вставками, пришиті по пітканню, з невеличким стоячим коміром. Пізніше їх стали робити на кокетці з круглою горловиною. Вишивка заповнювала рукави, вставки і розташовувалася широкою смугою на грудях, а в сорочках – на кокетках біля горловини. Нижня частина сорочки іноді перетворювалася на нижню спідницю – гальку, прикрашену широкою смугою орнаменту. Крім вишивки, подолянки активно використовували таку властивість полотна, як здатність довго зберігати збори. Полотно для спідниць, так само, як і для чоловічих штанів, перед пошиттям часто вибивали чорною або темно-синьою фарбою. Побутували тут і стародавні червоні літники, переткані вузькими смугами жовтого, зеленого, білого кольорів.

На початку 20 століття вибійчасті спідниці з саморобного полотна стали замінюватися спідницями з фабричних тканин. Особливого поширення набули, так звані, шаленівки з натуралістичним рослинним малюнком на чорному, зеленому чи вишневому тлі. Внизу спідниця прикрашалася широкою смугою з іншої тканини та яскравими вишивками.

Особливе значення в комплексі жіночого вбрання Північно-Західного Поділля мали запаски – фартухи. Ткали їх із чесаної, попередньо пофарбованої пряжі чинуватою технікою. Поле запаски заповнювалося поперечними смугами, які чергувалися з елементами орнаменту. Наймальовничішими були запаски, ткані килимовою технікою з типово килимовим орнаментом, їх ткали подвійної довжини і носили, згортаючи вдвоє (вперед – кидку).

Як нагрудний одяг у західних регіонах Поділля жінки носили стародавню катанку зі смугастого синьо-білого або червоно-білого саморобного полотна. У 20 столітті поширилися багато вишиті безрукавки з плису або інших дорогих тканин.

Верхнім жіночим убранням слугували приталений, відрізний у талії сіряк, куртка з саморобного сукна, їх прикрашали нашивками з кручених вовняних шнурів та косичками, китицями, різнобарвними аплікаціями. Оздоблювалися вилоги – відвернуті і випрасувані края на грудях, широкий спадаючий комір, низи рукавів. Як декоративний прийом використовувалось і рясування (укладання у дрібні складки) нижньої частини одягу.

Жінки покривали голову чепцем (каптуром) із кольорової тканини, з круглим денцем, на який пов’язували намітку – покривало з тонкого серпанку два метри завдовжки закінчена з обох боків тканим або вишиваним узором, а вузький впродовж краю, яким зав’язують голову поверх очіпка заміжні жінки.

Вузький узор закочували на два або три пальці над чолом. Згортали на голову так, щоб кінець з лівого боку був набагато довший як правий. Ззаду на потилиці зав’язували обидва кінця так, щоб лівий довший кінець був зверху. Коротший правий розправлений кінець звисав на спині.

Лівий кінець підводили справа під підборіддя, перекидали назад і протягали через вузол так, щоб довший кінець був зверху. Його також розправляли, пришпилювали з двох боків, щоб було видно широкий узор. Намітку вперше пов’язували молодій на весіллі. У новіші часи намітки вийшли із ужитку; поверх чепця пов’язували шалянову (тонка вовняна фабрична тканина з квітчастим узором) хустку. Намітка чи хустка облягали чепець і творили на голові підвищення циліндричної форми. Дівчата розділяли волосся на чотири частини та заплітали його у дрібні косички (дрібушки), які укладали на голові. В коси вплітали червоні й зелені кісники (стрічки, бинди), а на свята затикали квітки або дрібне гусяче пір’я, яке вмочували в розтоплений віск та наліплювали на нього позолоту (шумиху). Найулюбленішими квітами були гвоздики, чорнобривці, настурція, рута, любисток. Узимку виготовляли вінки із штучних квітів, зроблених із вощеного паперу, фарбованого пір’я, вовни, стрічок. Під час весілля дівчата закріплювали на голові яскраві шовкові стрічки – бинди, які вільно спадали по спині.

Саме на Вінниччині та Хмельниччині набувають у 20 столітті значного поширення такі селянські промисли, як ткацький, кравецький, шевський, кушнірський, а також килимарський. Майже в кожному селі виготовляли полотно, сукно, декоративні тканини, пояси, запаски. Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. Особливо славилися вишивальниці Ямпільського повіту. Чудові килими та килимові запаски робили в Немирові, Тульчині. Як у вишивці, так і в декоративному ткацтві популярним був геометричний та рослинний орнамент коричневого, чорного, білого, малинового, сірого кольорів. Ще наприкінці XVIII століття в Миньківцях Ушицького повіту виникла перша на Хмельниччині суконна мануфактура, а до 20-х років XIX століття кількість мануфактур у краї зросла до шістнадцяти. Тривалий час чинбарство та кушнірство не виходило за межі домашнього ремесла. Лише в 30-40-х роках XIX століття в окремих селах Летичівського, Проскурівського та Ушицького повітів селяни почали виробляти шкіру, а також шкіряні вироби на продаж.

Значну роль на Східному Поділлі відігравала торгівля. У багатьох міста і містечках зростало число крамниць, проводилися щонедільні торги. Найбільші ярмарки відбувалися у Старокостянтинові та Ярмолинцях, у Вінниці, Барі та Могилеві-Подільському. Поряд з іншими товарами торгували вовною, хутром, шкірою. Могилевська вишивка, гаптування золотом і сріблом продавалися нарівні з кращими турецькими зразками. У традиційному одязі населення східних регіонів Поділля існувало чимало давніх елементів. Своєрідні господарські умови сприяли створенню тут дещо відмінного від Центральної України колориту вбрання. Поряд із лляними й конопляними нитками. Основний матеріал для вишивання – вовняні нитки, які чудово сприймали багату палітру природних фарбників, але переважали у колористичній гамі одягу чорний та червоний кольори.

В минулому рослинні та вовняні нитки фарбували природними барвниками: корою дерев, корінням, листям, овочами, квітами. Для закріплення кольору, нитки запікали в житньому тісті. У вишивці головні кольори: чорний, червоний та білий; вторинні: синій, жовтий і зелений.

Головні стібки: низь, настил або гладь і хрестики. Для збагачення орнаменту додаються прозорі шви: зерновий вивід, мережка. Шви які доповнюють: плетінка, косичка, збирка, обмітка і змережування та багато інших.

Подільські вишивки випрацюванням і кількістю стібків дорівнюють полтавським.

Найбільш типовою була жіноча сорочка з суцільним рукавом, що пришивався паралельно станові, з різнокольоровими розшивками, особливо на рукавах (виноград) та на грудях маніжечки. Сорочки шилися додільні або підтички (частина жіночої сорочки пришита від пояса, з грубішого, ніж верх, полотна). Поділ (нижній край сорочки) переважно не вишивався, а шви часто оздоблювали кольоровими нитками. Подекуди носили сорочки зі вставками. Комір робили стоячий або воложистий. Під рукавами вшивали ластки. Низи рукавів стягували шнурком або застібали на ґудзик.

Стегновим одягом тривалий час слугувала горботка – довгий прямокутний шматок чорної тканини, оздоблений по краях кількома червоними та зеленими нитками.

Носили горботку, піднімаючи її кінці до талії та закріплюючи вузькою барвистою крайкою (пояс із грубої, переважно вовняної, кольорової пряжі). У східних районах Вінниччини носили також плахту (жіночий святковий поясний одяг з вовняної картатої тканини). Побутувала й спідниця з домотканої вовняної тканини – літник. На початку ХХ століття з’являються широкі спідниці.

Нагрудним жіночим одягом були: прямоспинний жакет із чорного сукна без оздоблення, полотняні катанки з вибитими квітами, вовняні кафтаники, згодом – кофти-польки. Подекуди побутували безрукавки – керсет чи камізелька. Керсет, з відрізною спинкою та густими зборами, був розшитий. Прямоспинну камізельку з фабричною тканини обшивали на полах тасьмою. Пізніше, як і по всій Україні, набувають поширення різноманітні покупні кофти з легких тканин.

Верхнім жіночим одягом були: свита, гунька, манта та бурка – шиті з саморобного сукна темних кольорів. Свити були з відрізною спинкою та рясними зборами по лінії талії, комір воложистий, найчастіше шальовий. На відміну від свит гунька, манта й бурка були суцільно кроєними та розширювалися за рахунок великих клинів, вшитих у бокові шви. Довжина свит, гуньок, бурок нижче колін, манти – вище колін. Усі ці види одягу мали глибокий захід і застібку на лівому боці у вигляді шкіряного кільця та вузла. Поли, комір та рукави оздоблювалися кольоровими нитками (косицями) або розширювалися тасьмою. Взимку жінки носили переважно короткі, прикрашені вишивкою кожухи.

Головним убором жінок був невисокий круглий з пласким денцем очіпок, зверху якого пов’язувалася намітка (нафрама). У східних регіонах Вінниччини носили очіпок – кичку. У ХХ столітті поширюються в’язані головні убори – сіточки, а також різноманітні хустки. Дівчата вдягали вузенькі вінки, що розширювалися ззаду. Волосся вони укладали своєрідно: невеликі кіски заплітали над чолом, а дві великі – на потилиці.

Жіноче взуття Східного Поділля – шкіряні постоли (морщенці), чоботи (іноді кольорові), черевики на резинках або з високою шнурівкою.

Роль прикрас відігравали переважно коралі у формі циліндриків чи маленьких барилець, які нанизували на лляні нитки різної довжини. Полюбляли й бісерні прикраси (ґердани, силянки), нанизані так, щоб утворити певний геометричний, а то й рослинний орнамент. У вухах носили ковтки з бовтицями – завушники.

Чоловічі сорочки були тунікоподібними, кроєними вперекидку (типу чумачки чи лоцмани південніших районів). Рукави викінчувалися вільно або манжеткою. У деяких районах на плечах робили трикутні вставки. Під рукавами вшивалися ластки, здебільшого квадратні або ромбоподібні. Шви сорочок оздоблювали кольоровою розшивкою. Вишивалися комір, груди та манжети. На заході Вінниччини сорочки носили навипуск, підперізуючи їх тканим, крученим або плетеним поясом – китайкою. Штани шили переважно широкими, із саморобного полотна, з квадратною вставкою між холошами; чим далі на захід штани вужчали. Пізніші штани з фабричних тканин були вужче за традиційні.

Типовий нагрудний чоловічий одяг – безрукавки - нагрудники та жилетки. У ХХ столітті поширюються піджаки, френчі та куртки.

Верхній одяг, крім відомих свити, гуньки та бурки, побутував у вигляді чугаїни з підрізними та призбираними бочками (з прохідкою), чимерки з відрізним станом по лінії талії (до рясів). Подекуди носили подібний до чугаїни чекмінь. Верхній одяг шився переважно з домашнього сукна довжиною нижче колін, із стоячим, виложистим або шальовим коміром. Комір, поли та низи рукавів вишивали різнокольоровими нитками. Особливо пишно оздоблювали чугаїни.

Взимку чоловіки носили тулуб’ясті або до стану кожухи зі стоячим або виложистим коміром та розшитими полами й рукавами. Довгі прямоспинні кожухи вдягали лише в сильні морози. У негоду напинали плащоподібний одяг – опанчу, бунду, а також катанку з капюшоном. Один із різновидів опанчі мав великий квадратний комір, яким закривали голову від дощу та снігу. Іноді в негоду вдягали башлик.

Зимовими головними уборами були високі чорні смушкові шапки з суконним денцем і розрізом ззаду. У ХХ столітті поширилися шапки без денця й розрізу, а також круглі смушкові шапки – кримки. Влітку, як і всюди, побутували солом’яні капелюхи, а пізніше з’явилися картузи. Чоловіче взуття Східного Поділля вирізняється деякими локальними назвами. Так, личаки тут називали верзунами, солом’яниками, дерев’яниками.

Наддністрянський варіант подільського одягу в дечому тяжіє до прикарпатського, зберігаючи при цьому основні риси, характерні для всього регіону. Локальна своєрідність цього вбрання простежується, насамперед, в особливостях народного ткацтва, конструктивних прийомів, у колориті та композиції декору, техніці вишивки, у способах носіння одягу, нарешті, у його термінології.

Традиційний костюм мешканок Наддністрянщини складався, крім сорочки, з розпашного поясного одягу у вигляді одного широкого (горбатка, опинка) або двох – ширшого та вужчого (запаски) – полотнищ вовняної смугастої тканини, які підперезувалися саморобним поясом – баярком. Дівчата обгорталися більш тонкою фабричного виробу тканиною (фотою), а замість запаски по боках підтикали під пояс одну або дві складали у декілька разів нагрудником (ріклю). Входячи до церкви, кінці обгортки завжди спускали. Обгортки на щодень у складки не укладали; обгорнувшись нею, відвертали і підтикали її правий кінець.

На сорочку вдягали овчинний безрукавний кептар (місцеві назви – цурканка, мунтян), узимку ж – овчинний одяг з рукавами (кептар рукавний, або кушина). Коси жінки не відрізали, а скручували їх та укладали зверху, ховаючи під маленьку шапочку (фес) на жорсткій основі, обтягнуту червоною вовняною тканиною, або під конусоподібну керпу чи м’який чепець; голову й шию обвивали довгим білим рушникоподібним полотнищем – переміткою. Дівчата заплітали волосся у дві або чотири коси й закладали на потилиці корзинкою або калачиком. Прикрашали голову уборами з живих та штучних квітів, металевих пластинок, монет та сплетених різнокольорових ниток. Під час весілля заквітчували всю голову. В будень дівчата зав’язували стрічку (стьонжку) навколо голови, зліва за неї затикали живі квіти (найулюбленішими були айстри), справа – бант зі стрічки.

На Буковинському Поділлі самобутнім святковим і весільним дівочим головним убором була кодина у вигляді високого луб’яного циліндра, обтягнутого яскравою тканиною з нашивками. Кріпилася кодина на тім’ї, зверху випускався жмут трави – ковила, а зі споду циліндра по спині звисали стрічки. На ноги жіноцтво вдягало шкіряні постоли (капці), черевики на підборах, жовті чоботи. Доповненням жіночого одягу населення Наддністрянщини були різноманітні прикраси. Тривалий час тут зберігалися такі їхні реліктові види, як скроневі китички, (різнокольорові вовняні кульки, скріплені металевими ланцюжками), нагрудні металеві згарди (ланцюжки з хрестиками), салби (дукати, нашиті на фетровій основі). Побутувало й коралове намисто (пацьорки), але ж найбільше цінувалися привізні різнобарвні скляні буси, інкрустовані смальтою, емаллю, позолотою у вигляді вишуканого рослинного орнаменту. Пізніше носили дуте скляне намисто яскравих кольорів (лускавки, бранзульєти). Традиційним було місцеве виготовлення бісерних прикрас, які різнилися технікою плетіння, формою, малюнком, колоритом і назвами – цятки, басаман тощо. Чоловіки носили вишиту довгу сорочку (до колін) з домотканого полотна навипуск. Влітку вдягали білі штани з домотканого полотна – покерниці, взимку – суконні білі або чорні гачі. Сорочка підперезувалася широким вовняним поясом (оправкою) або шкіряним – чересом. Зверху вдягали коротенький овчинний кептар, восени – прямоспинний суконний сердак, а взимку – рукавний кептар або більш довгий відрізний кожух (кушину, спендзар). Поверх кожуха накидали білу, яскраво прикрашену манту – переважно, як святковий чи обрядовий одяг. На свято чи на весілля за традицією вдягали весь комплект вбрання, демонструючи заможність та хазяйновитість. Ноги чоловіки обмотували суконними онучами, на які вдягали шкіряні постоли або чоботи, влітку носили дерев’яні довбанці та солом’янці на дерев’яній підошві. Головним убором слугували капелюхи із соломи, прикрашені биндами, павиним або качиним пір’ям, ґерданом; взимку – сірі смушкові шапки – кучми.

Подільська вишивка.

Вишиванням в Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалася кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт .

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді й понад 100 сорочок з тонкого і вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Кожна дівчина намагалася підібрати малюнок і виконати вишивку більш майстерніше і вишуканіше, ніж її подруги. Одяг був свого роду характеристикою працьовитості дівчини. Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними ніжними тонами, яскрава керсетка, яскрава шовкова попередниця, барвиста вишита сорочка – в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Звичайно, не всі дівчата в той час могли дозволити собі мати одяг з тонкого полотна, бідні одягалися в сорочки з грубого полотна, але за оздобленням їхній одяг не поступався перед одягом багатших.

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну.

За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов’янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). В орнаменті подільських вишивок трапляється мотив «кривульки» або «безконечника», який відомий ще з часів трипільської культури. Зигзаподібний орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать «сосонки», «хвощ» та «перерви», що набули поширення в південних та західних регіонах Поділля. Відомий візерунок «рожі» (звізди, розетки) являє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця та сонячних променів.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовують такі мотиви, як «виноград», «хміль», «дубове листя», «барвінок» тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив «барвінку» є символом немеркнучого життя. Орнамент «яблучне коло» поділений на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі – символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ «дерево життя», який здебільшого зображується стилізовано у формі листя або гілок.

Складна техніка «низи» з її різновидами («занизування») дійшло до нас з глибини віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовується у вишивках Поділля. Вишивці в цій техніці притаманні специфічні форми та колір. Вишивки Поділля зберегли в собі певні елементи давнього орнаменту: вони переважно чорного кольору з невеликими вкрапленнями теплих кольорів – червоного, жовтогарячого й жовтого.

Майже по всій Україні відома техніка «вирізування», що комбінується із «лиштвою». Вирізування виконується білими і сірими нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання.

Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів є змережування «павучками», яким примережують уставки на рукаві, клинці. Використовується і кольорова мережка «шабак». У різних варіантах повторюються дві основні техніки – хрестик і низь, а також декоративний шов «качалочка», який зберіг орнаментальні мотиви давньої вишивки. Подільська вишивка особливо багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого розміщуються між двома горизонтальними лініями. Трикутник, що утворюється між лінією і ромбами, вишивається звичайними скісними лініями у вигляді завитків «баранячі роги». В орнаментах подільських вишиванок переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні, чорні) вишивані сорочки, значно рідше – дво - та триколірні.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечують високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки (основна передня деталь плечових виробів, обмежена зверху горловиною й плечовими зрізами, а з боків – проймою й бічними зрізами).

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні: штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з’єднують окремі елементи композиції.

Стебнівка (ручна строчка). Цей шов дуже поширений в побуті. Він застосовується в основному при зубцюванні та зшиванні вишитих виробів, іноді – в художній вишивці.

Закріпивши нитку з вивороту тканини, голку виводимо на лицевий бік. Відрахувавши три нитки основи назад, вколюємо і набираємо на голку шість ниток основи (три з них, уже покриті лицевим стібком, і три наступні), протягуємо нитку і вколюємо голку в закінчення попереднього стібка. Щоб шов був гарним, нитки потрібно рахувати. Якщо структура тканини не дає змоги рахувати нитки, потрібно стежити, щоб шов був прямим, а стібки рівними й ритмічними. Тоді шов буде рівномірний, подібний до машинного.

Верхоплут (верхошов). Цей шов називається так тому, що при виконанні його спочатку вишиваються прямі стібки, а потім по них переплутують нитку. Шов може бути обвідкою до орнаменту або основним виводом в орнаменті лиштви для чоловічих сорочок. Спочатку робимо основу. На певній відстані вишиваємо вертикальні стібки (з вивороту стібки лягають паралельно). Потім під лицеві стібки протягуємо голку з ниткою поперемінно, то зверху, то знизу.

Кривулька (штапівка) може застосовуватися як самостійний декоративний шов і, як допоміжний для обвідки при клітковому орнаменті. Вишивати «кривулькою» можна, як однобічно, так і на обидва боки. Два однобічні шва закріплюємо нитку, виводимо голку на лицевий бік; відступивши на три нитки основи, по діагоналі вколюємо голку і набираємо по прямій шість ниток основи. Витягнувши голку, по діагоналі вколюємо її на початку попереднього стібка, знову на голку набираємо шість ниток основи, виколюємо і вколюємо голку на початку попереднього стібка, знову на голку набираємо шість ниток основи, виколюємо і вколюємо голку на початку попереднього стібка. З лицевого боку утворюється кривулька, а з вивороту – дві паралельні прямі. Для двобічного шва закріплюємо нитку, голку виводимо на лицевий бік і вколюємо по діагоналі через три нитки основи. При цьому утворюються стібки під кутом і лицевого боку і вивороту. Пройшовши так до кінця вишивки, починаємо вишивати такі ж стібки в зворотному напрямку. При цьому беремо стібок з лицевого боку на голку, виводимо робочу нитку і робимо наступний стібок по діагоналі, знову беручи на голку наступний лицевий стібок. З обох боків виходить однакова кривулька.

«Низинка» проста. Цей шов застосовується як елемент орнаментальної вишивки. Низинку вишиваємо з вивороту, впоперек орнаменту – справа наліво, здебільшого одним кольором.

У західних областях України після вишивання чорним кольором біля проміжки зашивають гладдю з лицевого боку червоним, зеленим, жовтим кольорами, червоний розвід – чорним, синім, зеленим, жовтим кольорами. Відповідно до орнаменту вишиваємо поперечний ряд по всій ширині згори донизу, відступаємо на одну вертикальну нитку вліво і вишиваємо наступний поперечний ряд знизу вгору. При вишиванні низинкою на голку набираємо завжди непарну кількість горизонтальних ниток, вишиваємо по всій ширині малюнка з покрайницею. Низинку можна виконувати і без покрайниць, залежно від ширини проміжка між центральною орнаментальною смугою і покрайницею. Здебільшого низинку вишивають на тканині з полотняним переплетенням, щоб можна було лічити горизонтальні і вертикальні нитки.

Подільська «качалочкова лиштва». Цей шов застосовується, як елемент орнаментальної вишивки. «Качалочку» вишивають різним кольором на рушниках, хустках та інших речах.

Орнамент обшивають чорними нитками швом «штапівка». Після перших стібків качалочки наступні стібки качалочкової лиштви лягають паралельно попереднім. На голку набираємо таку ж кількість горизонтальних ниток тканини, як і в попередньому стібку. Стібки кладемо тільки вертикально. Розміри стібків залежать від орнаменту.

«Клітка» (штапівка). Цей шов застосовується, як елемент орнаментальної вишивки. На одному й тому ж місці робимо два однакові стібки з лицевого боку та вивороту.

З правого боку робимо вертикальний стібок, взявши під голку три нитки піткання. Шити потрібно справа наліво. На голку набираємо три нитки основи і виколюємо її для наступного вертикального стібка. Повернувшись назад по малюнку, на голку набираємо вертикальні стібки, а під голку – горизонтальні. Таким чином з лицевого боку та вивороту утворюється однаковий орнамент. Шов «клітка» виконується здебільшого одним кольором насиченого тону, але можливе також і використання кількох кольорів. Ця техніка поєднується з лиштвою. Добрий колористичний ефект створюється, коли клітковий розвід заповнюється так званою цеглинковою лиштвою в легкому холоднуватому тоні(світлої охри, голубому, світло-фіолетовому, світло-зеленому).

Зерновий вивід. Використовується у вишиванках жіночих та чоловічих сорочок в поєднанні з лиштвою та іншими швами. Ця техніка передбачає безперервне повторення квадратиків з порожньою серединкою, розташованих по прямій лінії або кривулями чи в шаховому порядку. Квадратики виконуємо так:від закріпленої в полотні нитки відраховуємо в гору три нитки по підтиканню. Голку вколюємо і беремо на неї три нитки ліворуч по основі. Потім голку повертаємо назад на три нитки по основі вправо, вколюємо в місце виколу і виколюємо по діагоналі ліворуч-вниз. Після виколювання голку подаємо на три нитки по основі вправо, вколюємо в місце закріпленої в полотні нитки і виколюємо по діагоналі ліворуч – вгору. Далі голку подаємо на три нитки ліворуч по основі для утворення наступного квадратика.

Вирізування виконують на один, три і п’ять, а то і більше квадратних отворів, в яких вирізанні три нитки, основи і підткання або дві, якщо вишивають на грубішому полотні. Усі сторони квадратиків узору щільно обкидають ниткою. Для цього через кожну нитку полотна на голку беремо три нитки по основі і підтканню. Далі всередині кожного квадратика вирізуємо усі нитки основи і підткання, завдяки чому на полотні утворюються квадратні отвори.

При вирізуванні на три отвори крайні залишаються порожніми, а середні заповнюються хрестиком або ляхівкою чи дрібними квадратиками по двох протилежних куточках. При вирізуванні на п’ять отворів порожніми залишаються кожен перший і третій отвори, а заповнюються кожен другий і четвертий.

Складна мережка з настилом(«шабак»). Мережка складна з настилом – це одинарні стовпчики, тільки з більш складним малюнком. Вона виконується білими і кольоровими нитками.

На Поділлі та в інших областях України її називають мережкою «шабак». Особливо поширена вона на Поділлі, де нею вишивають чоловічі та жіночі сорочки чорними, червоними, білими та жовтими нитками. В західних областях України застосовують більшу кількість кольорів. Шабак виконується на п’яльцях. Щоб правильно розрахувати, скільки витягувати ниток для малюнка по даній тканині, потрібно лічити кількість рядів в орнаменті і витягнути таку ж кількість в полотні. По боках мережки робимо закріпки і прутик, по дві нитки залишаємо і витягуємо нитки посередині мережки для основного малюнка. Вишиваємо його різними техніками: настилом, плетінням ліски, абаком та ін. Малюнок починаємо вишивати з основного кольору, який проходить через весь орнамент. Інші кольори вишиваємо кожен окремо, старанно закріплюючи нитки з вивороту.

Список використаної літератури

1.      Слободянюк П.Я. Культура Хмельниччини (Текст)/П.Я.Слободянюк. – Хмельницький: Поділля,1995.- 332с.

2.      Українське народознавство(Текст): навчальний посібник/за ред. С.П.Павлюка. - 2 вид.,переробл. І доповн. – К.: Знання,2004.- 570с.

3.      Національна бібліотека ім. В.І.Вернадського.

4.      Білоус Віра Миколаївна.  Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті 19 ст./НАН України; Інститут народознавства/Р. Кирчів(відп.ред.).-Л.: ТзОВ «Ахіл»,2000 – 188с.

5.      Босенко Валентина, Вишневська Галина, Гаврилюк Юрій, Головатюк Валентина, Ігнатюк Іван. Холмщина і Підляшшя: Історико - етнографічне дослідження/НАН України; Інститут національних відносин і політології; Київський національний ун-т ім. Т.Г.Шевченка – К.: Родовід, 1997.- 348с.

6.      Воропай Олекса. Звичаї українського народу(Етногр. Нарис)/Іван Андрусяк - К.: Школа, 2006. – 348с.-Бібліогр.:с.368 – 373.

7.      Етнографія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/С.С.Макарчук(ред.). – 2-ге вид.,перероб. та доп. – Л.:Світ,2004.- 520

8.      Білозерова Л. Серце подільської вишивки(Текст)/Л.Білозерова//Народне мистецтво. – 2002.- №3-4

9.      Бузиль І.О.Класифікація орнаментів вишивки українського національного одягу (Текст)/І.О.Бузиль,О.М.Сарана. О.С.Засорнов//Вісник Хмельницького національного університету. Технічні науки.-2008.-№3

10.  Комплекси вбрання Поділля//З.О.Васіна. Український літопис вбрання (Тест): Книга-альбом. Т.2: 8 – початок 10 століття: Науково-художні реконструкції/З.О.Васін. Мистецтво.2006

11.  Пономарьов А.П. Етнічність та етнічна історія України.

12.  Подільська старовина (Текст) Збірник наукових праць Відп.ред. В.А.Косаківський. – Вінниця.1993.

13.  Поділля//Т.О.Ніколаєва Історія українського костюма (Текст)/Т.О.Ніколаєва.- К.: Либідь,1996.

14.  Художнє вишивання/Е.О.Гасюк, М.Г.Степан.- К.: видавниче обєднання «Вища школа»,1982.